Від якої спадщини ми відмовляємося?!
 

Коли найбільший, найсучасніший і, як здавалося його творцям, найнадійніший корабель лТитанік╗ наштовхнувся на айсберг, у його команди й пасажирів виникла проблема: судно почало тонути. Відразу ж почалися дії, спрямовані на вирішення цієї проблеми, але коли лТитанік╗ почав стрімко йти на дно, усі зрозуміли, що сталася катастрофа: потрібно негайно спускати шлюпки і рятувати людей.

Звичайно, з цим завданням можна було б упоратитися значно краще, якби з перших же хвилин після зіткнення не дивитися на те, що сталось, як на проблему, а всі зусилля спрямувати на дії, які необхідно робити в ситуації катастрофи.

У випадку із нашою системою освіти ми вже змарнували час на малоефективні потуги розвТязати набір проблем замість того, щоб вчасно об'єктивно оцінити реальність та намітити план дій, який можна було б схарактеризувати досить ємними і всім відомими словами Ч лзагрожуюча катастрофа і як з нею боротися╗. Ми таки дочекалися, коли ніби й нова за формою, а по суті стара радянська система освіти остаточно розбилась об лайсберг╗ економічного колапсу і почала тонути під тиском лбаласту╗ стереотипів минулого в лморі╗ сучасних завдань. Знову підвела наша натура: прагнення за будь-яку ціну лзалатати╗ тонучий корабель, який у нашій, запамороченій комуністичною пропагандою свідомості досі лишається найкращим у світі лплавзасобом╗. Сьогодні нам треба втокмачити в голову одну аксіому: наскільки раніше ми зрозуміємо, що врятувати радянську модель освіти неможливо і не потрібно, настільки швидше ми перестанемо витрачати марно енергію на вирішення невирішуваних проблем... Адже спосіб вижити при катастрофі, коли ви прагнете врятувати себе й інших, докорінно відрізняється від того, що ви звикли робити в стандартних ситуаціях.

Ми просто повинні припинити латати безнадійно тонуче судно, негайно спустити шлюпки і гребти до нових, маловідомих для нас берегів сучасної освіти.

Але спочатку нам необхідно змінити спосіб мислення про школи, а це призведе до зміни нашої поведінки стосовно них. Вихід із будь-якої ситуації можна знайти, альтернативи існують, якщо ми тільки розплющимо на них очі, повіримо у свої сили.

Не знаю, чи легше нам буде від усвідомлення того, що крах старої моделі школи відбувається у всьому світі, адже в нас, на відміну від лблагополучних╗ країн, склалася криза у квадраті, тобто криза в освіті, помножена на загальну кризу в суспільстві.

Так як для того, щоб успішно шукати вихід із ктастрофічної ситуації, спочатку треба побачити реальність такою, якою вона є насправді, у країнах заходу революція в освіті почалась із констатації факту: лШкола, якою вона постає нині перед нами, вичерпала себе. Будь-яка спроба поліпшити, а по суті Ч утримати сучасну систему освіти, лише відсуває її передсмертні корчі, незмірно збільшуючи фінансові та соціальні затрати╗ (Дж. Ленард, лАмерика╗, 1994, №450, С. 4.).
Своє продовження ця революція знайшла в утвердженні теоретичного положення Френка Сміта про те, що сучасний стан освіти Ч не набір проблем, які вимагають послідовного вирішення, а катастрофа, тобто проблема, яка не може бути вирішена. Воно переросло в заклик до пошуку шляхів побудови нової школи: лДавайте оголосимо освіту катастрофою і будемо думати, як далі жити!╗

А це дало старт процесу формування в громадській свідомості основних понять нової філософії освіти та пошуку відповідей на запитання: Як учити? У чому сенс освіти? і т.і.

Звичайно, нам потрібні, насамперед, власні відповіді на всі ці запитання, але нікому не завадить вивчити і досвід тих, хто раніше усвідомив виклик часу, бо, як писав ще Л.Толстой: лНавіщо обдумувати обдумане?! Бери готове і йди далі. У цьому сила людини╗. Так як педагогічна думка заходу вже не один рік напрацьовує теоретичні засади побудови нової школи, а робота багатьох учителів-практиків демонструє ефективність нових підходів, нам украй необхідний лімпорт╗ нових технологій навчання та філософії освіти. Цей лімпорт╗ не вимагатиме значних валютних ресурсів, бо й сам захід прагне активно допомагати поширенню передових ідей. І якщо поширене зараз лчовнярство╗ за ширпотребом стримує розвиток вітчизняної промисловості, то лпедагогічне човнярство╗ сприятиме подоланню нашої відсталості в освітній сфері, взаємному збагаченню педагогічними ідеями.

Як уже зазначалося, нинішня ситуація в шкільній освіті нагадує тонучий корабель, який остаточно втратив керованість і над яким лунає: лРятуйтеся, хто може!╗. У таких умовах немає сенсу витрачати сили на порятунок приреченої на загибель освітньої системи, треба рятувати пасажирів і команду, їм треба негайно перейти до шлюпок, які й почнуть плавати до незвіданих берегів нової освіти. Чи є у нас шлюпки? Які ці шлюпки? Катастрофа освітньої системи в Україні набуває особливо трагічного характеру: в умовах імітації реформ замість реальних реформ лшлюпок╗ стає явно недостатньо для того, щоб лврятувати╗ більшість учнів та вчителів.

Такими лшлюпками╗ стали більшість із трьох сотень навчальних закладів нового типу, які зТявилися в Україні за останні 10-15 років. Це чи не єдиний напрямок, який дав вражаючі темпи зростання освітнього потенціалу. Але на цьому фоні все більш разюче стала проступати ще одна суперечність сучасної освітньої реальності: прірва між елітарними школами і лшколами-відстійниками╗, які аж ніяк не підходять на роль лшлюпок╗.

Хоча такими лшлюпками╗ мають шанс стати й ті лнеелітарні╗ навчальні заклади, які візьмуть на озброєння сучасні технології успіху, матимуть замість порядкового номера своє імТя, свою історію, своє обличчя, свою філософію освіти, тобто риси, названі в другій колонці таблиці. Ясно, що лсамостійне плавання╗ буде успішним лише тоді, коли всі рішення прийматимуться не на тонучому лайнері і не на далекому березі, а на самих лшлюпках╗. Управління освіти буде для таких лшлюпок╗ лише сервісною службою (станцією техобслуговування), а Міністество освіти Ч маяком, який показуватиме, куди рухатися, тобто визначатиме основні напрямки освітньої політики.

Поступово розуміння цих змін приходить і на освітянський Олімп. Так, у виступі колишнього міністра освіти України М.Згуровського на розширеній колегії міністерства знаходимо такі слова: лЗменшується вага звичних і відпрацьованих функцій: контролю, розподілу ресурсів, прямого втручання у навчальний процес. Найважливішим стає вміння керувати освітою у нестабільній ситуації, забезпечення умов для виживання та стабілізації, розвитку і саморозвитку кожної ланки освіти...╗.

Школа матиме можливість утриматися лна плаву╗ тільки тоді, коли отримає реальну фінансово-господарчу самостійність, адже існуючий досі економічний механізм всередині освіти просто прирікає її на жебрацтво. І так буде до того часу, поки царюватиме й правитиме бал її величність Централізована Бухгалтерія. Чи можна всерйоз говорити про широке впровадження додаткових педагогічних послуг без налагодження роботи самостійних бухгалтерій у кожній школі та організації навчання всіх керівників школи з предмету лЕкономіка освіти╗?!

Масова школа зможе стати лшлюпкою╗ тільки тоді, коли вона почне виконувати функцію справжньої школи, а не фабрики абітурієнтів.

Існуюча досі в Україні модель школи збудована ще в сталінські часи як довготривалі курси з підготовки майбутніх абітурієнтів до інститутів та університетів. У дусі пануючої тоді ідеології зрівнялівки та відповідно до пріоритетів ранньоіндустріальної стадії розвитку економіки, система середньої освіти працювала на утопічну мету, яку, перефразувавши слова популярної тоді пісні, можна сформулювати так: лСтанемо інженерами і ти, і я╗. З того часу утвердився й міф про найкращу у світі радянську освіту. Насправді ж, вона була найскладнішою, а це зовсім не означає, що вона була найкращою, справа в тому, що наші школи досі прагнуть підготувати всіх учнів для вищих навчальних закладів, а в інших країнах середні школи ніколи такого завдання перед собою не ставили. Там середню школу закінчують усі учні, здобуваючи загальну освіту.

Ми ж навчаємо весь контингент так, ніби кожен із них стане студентом. Але це не так. Не всі збираються це робити: хтось не має для цього необхідних здібностей, хтось Ч грошей. Наша ж найкраща у світі освіта під силу лише небагатьом учням, які опановують її на фоні приниження багатьох Ч тих, хто не в змозі опанувати суперскладну програму. Ми ніколи не задумуємося над тим, що відбувається в душі підлітка, який щодня приходить до школи й нічого не розуміє з того, про що говориться на уроках. Ми не розуміємо, що відбувається з людиною за довгі роки бездіяльності в школі.

Ми бачимо школу лише як школу успішних дітей, які готові до здобуття вищої освіти, але забуваємо, що це і школа майбутніх невдах, недоучок, злочинців... Кожна програма, яку не можуть опанувати діти, убиває чиюсь гідність, топче чиюсь надію, позбавляє віри у свої сили. Через це приниження проходять три чверті дітей, і воно залишає на них відбиток упродовж усього життя.

Школа ж перетворюється на величезну контору (чим не відомі лРога й копыта╗) по обдурюванню самих себе і всього світу, яка в масовому порядку випускає неуків з атестатами про середню освіту. Цей атестат ми часто називаємо атестатом зрілості, хоча робимо все, щоб для більшості випускників він був всього-на-всього фіговим листком, яким би соромТязливо прикривався факт відсутності цієї зрілості.

Добре, що є можливість, сховавшись за спини відмінників, які дійсно перемагають на міжнародних олімпіадах, вступають до найпрестижніших університетів і надалі доводити, що наша школа найкраща у світі. Може, то не школа в нас найкраща, може, у нас найкращі у світі відмінники?! Але ж вони складають лише кілька відсотків від загальної кількості учнів. Тому не треба забувати, що підготовка до вступу у вищі навчальні заклади лише одне із завдань школи, розраховане лише на незначну частину учнів, а всі інші теж чогось ходять до школи, і їх теж треба вчити.

IQ + ЕQ

Упродовж останніх пТяти років щовесни під час співбесід із двома сотнями батьків майбутніх першокласників прагну зТясувати найголовніше запитання: якими вони хотіли б бачити своїх дітей після закінчення гімназії? При всій різноманітності індивідуальних мрій та очікувань можна виділити найхарактерніші риси їх соціального замовлення школі. Вони хочуть, щоб за роки навчання їх дитина:

Саме ці побажання батьків зараз вийшли на перший план, а вже услід за ними йдуть суто навчальні орієнтації:

Таким чином, можна зробити висновок, що батьки дають замовлення школі, у першу чергу, на розвиток емоційного інтелекту (ЕQ) їхніх дітей.

лІ правильно роблять!╗ Ч підтверджують учені, які впродовж останніх десятиліть акцентують увагу педагогів-практиків саме на цьому завданні. Адже, як показують численні дослідження, найбільшого успіху в житті досягли не лкласичні╗ відмінники, які набирали найвищі бали під час тестів на визначення рівня інтелектуального розвитку (IQ), а ті, хто поєднував високі результати ІQ з не менш високими результатами ЕQ. Емоційний інтелект (уміння зрозуміти іншого, співпрацювати в колективі, виявити риси лідера, говорити публічно та ін.) був запорукою як успішної карТєри, так і успішного особистого життя. Тільки завдяки цілеспрямованій роботі з розвитку емоційного інтелекту ми даємо шанс нинішнім учням не стати лвтраченим поколінням╗.

Як стверджують китайські мудреці, можна добитись усього, не роблячи нічого. Дійсно, часто доводиться боротись із нікому не потрібною активністю інших та переконувати самого себе щось не робити, і не тому, що це важко, а тому, що так буде краще. Аналізуючи ефективність роботи органів управління освітою різних рівнів, не важко пересвідчитись у домінуванні нікому не потрібних дій, які тільки заважають тим, хто вчить, і тим, хто вчиться. І цілком можливо, що освіта отримає могутній імпульс для розвитку тоді, коли Міністерство освіти припинить лспускати╗ зверху навчальні плани, програми та білети, а місцеве управління освіти відмовиться від функцій призначення педагогічних кадрів для кожної школи, тобто не робитиме того, що робить зараз.

Відому рекомендацію менеджерам лНіколи не роби того, що можуть зробити твої підлеглі╗ стосовно державних органів управління освітою можна перефразувати так: лНіколи не робіть те, що можуть зробити самостійно недержавні обТєднання, школи або окремі вчителі╗. Ще в середині минулого століття для вітчизняних педагогів К.Ушинський лвідкрив Америку╗ як країну з автономною, не залежною від держави громадською системою освіти. Саме американські громади стали генератором розвитку освіти ще відтоді, як 1647 року штат Массачусетс став першою колонією, яка прийняла закон про заснування громадських початкових і середніх закладів. К.Ушинський не тільки описав, як за океаном малограмотні мешканці одноповерхової постколоніальної країни, не чекаючи допомоги від федерального уряду, збирали потрібні кошти на школи й коледжі з тим, щоб у кожному населеному пункті діти могли навчатися... Під впливом його ідей у другій половині XIX Ч на початку XX століття виник широкий громадсько-педагогічний земський рух у Росії. Мабуть, пріоритетним завданням сучасних реформаторів освіти в Україні теж є здійснення широкої педагогізації громадськості, що дасть можливість всерйоз говорити про подальший перехід до громадсько-державного управління освітою. А найперше, що повинен змінити перехід до громадсько-державного управління, Ч саме ставлення держави до освіти, адже новостворені громадські органи та обТєднання матимуть шанси домогтись від державних служб усіх рівнів цивілізованого ставлення до освіти. Але до цього треба лрозбудити╗ саму громадськість, здолати в масовій свідомості лдержавницько-споживацьке╗ ставлення до школи. На рівні кожної школи батьки повинні відчути себе повноправними учасниками освітнього процесу, відчувати потребу у створенні власного громадського обТєднання, без участі якого не можна ефективно управляти таким складним механізмом, як шкільна система. Повинно прийти усвідомлення простої істини: не можна здавати дитину до школи, як до камери зберігання. Батьки повинні знати, що відбувається з дитиною в ті години, які вона проводить у школі і, якщо потрібно, як вплинути на ситуацію.

На жаль, в умовах сучасної України не можна застосовувати в шкільній практиці весь арсенал апробованих у демократичних країнах світу форм і механізмів громадського управління освітою. Не переходити на громадське управління освітою теж не можна.

 Громовий   В .В.   Від  якої  спадщини  ми  відмовляємось?! //Постметодика, 1997, №2.

Hosted by uCoz