Що то було? (Нотатки про II Всеукраїнський зТїзд працівників освіти)
 

Що то було? Мабуть, НЛО. Не сіло, не впало Ч по небу пливлоЕ╗. Чомусь пригадалися саме ось ці рядки із колись популярного українського шлягера, коли спробував сам для себе висловити враження про зТїзд.

Але якщо на емоційному рівні сприйняття панує складна гама відчуттів, які найкраще передаються російським словом лнедоумение╗ (український відповідник Ч це щось середнє між здивуванням і спантеличеністю), то на рівні раціонального аналізу все ж існує потреба у відповіді на запитання, яке винесено в заголовок.

Перш за все, давайте з'ясуємо: чи був з'їзд найвищим органом громадського самоврядування в освіті, який визначив у вигляді національної доктрини соціальне замовлення владі на створення освіти нового тисячоліття?

Ні, не був, бо роль недержавних організацій освітян у процесі підготовки до з'їзду була мінімальною. Усі організаційні питання вирішувалися виключно чиновницьким людом. Зокрема, процедура обрання делегатів нагадувала ще не до кінця забуту практику лдемократичного централізму╗ з розкритикованими ще в часи лперебудови╗ вадами: рознарядка зверху Ч лодобрямс╗ знизу.

Не був ще й тому, що, як визнав у своїй промові Л. Кучма, інертність і байдужість керівників освіти призвела до того, що велика всеукраїнська розмова про долю освіти, стимулом до якої мав стати з'їзд, у повній мірі не відбулася.

Чи був з'їзд поворотним пунктом на шляху освітніх реформ у нашій державі?

Ні, не був і не міг бути, адже будь-які реальні реформи в освіті можуть здійснюватися лише як реформи знизу. Про це переконливо свідчить досвід усіх країн світу, які намагалися проводити радикальну трансформацію своїх освітніх систем. Так що з'їзд, щонайпевніше, не справить ні найменшого впливу на ситуацію у сфері освіти.

Чи було це дійство своєрідним передвиборчим шоу?

Ми знаємо про закономірність українського громадсько-політичного життя: у міру найближення до парламентських виборів кількість таких зібрань різко зростає, але в даному випадку важко говорити про якийсь значний коефіцієнт корисної дії з'їзду для мобілізації вчительського електорату. Хоча, звичайно, демонстрація лояльності нинішній владі мала місце і, звичайно, тим, кому виявили честь бути обраним делегатом, так чи інакше доведеться відпрацьовуватиЕ

Тож у певній мірі з'їзд знаменував запуск механізму ладміністративного ресурсу╗, хоча, на мій погляд, це були поки що лхолості╗ оберти. Хоча деякі виступаючі, зокрема мер Києва О.Омельченко (його виступ йшов на ура), зуміли успішно скористатися трибуною з'їзду для політичного нарощування власного авторитету.

Чи був з'їзд акцією лобіювання інтересів освітньої сфери?

Саме цю версію висловив міністр освіти та науки В.Кремінь у прямому ефірі радіостанції лСвобода╗. Я теж був учасником цієї передачі, але так і не зрозумів, як саме можна лобіювати наші інтереси за допомогою з'їзду, якщо майже всі виступаючі замість висунення жорстких вимог до влади наввипередки дякували то Президентові, то місцевому губернаторові за турботу про освіту.

Чи був з'їзд своєрідним бізнес-проектом, який давав можливість щось заробити його організаторам на закупівлі великої партії канцтоварів у портфель делегата, поселенні та транспортуванні делегатів, оформленні офісу оргкомітетуЕ?

Не знаю! Фінансово-господарчий аспект з'їзду, на жаль, не доводився до відома його учасників.

Чи був освітянський форум зручною формою генерування та поширення нових ідей?

Однозначно ні, не був. Не існує технологій ефективної організації колективної інтелектуальної роботи величезних груп людей. На з'їзд прибуло близько двох тисяч делегатів та півтисячі запрошених. Така кількість зібраних докупи людей схильна перетворюватися на натовп. У величезних аудиторіях проходили не тільки пленарні, а й секційні засідання, тож абсолютній більшості їх учасників доводилося бути в ролі статистів.

Згадаймо, як важко організувати більш-менш продуктивну роботу 450 депутатів у Верховній Раді, і це при тому, що вони працюють не два дні, а чотири роки Ч у спеціально обладнаному приміщенні, гуртуються у фракції, комісії, мають численних консультантів тощо. Тим більше не доводиться сподіватись, що сходу дві з половиною тисячі людей миттєво творчо запрацюютьЕ

Чи був з'їзд сеансом колективної психотерапії, який сприяв лвипусканню пари╗ із вкрай соціально вибухонебезпечного освітянського лкотла╗?

Ні, бо, по-перше, найактивніших освітянських неформальних лідерів, які б могли лрозривати сорочку на тілі╗, у залі просто не було, а по-друге, склалася дивовижна ситуація Ч чи не найкритичнішим був виступ самого Президента, який привселюдно лпожурив╗ міністра за відрепетируваність виступів та похвалив учительку з Черкащини, яка нібито відклала надрукований текст і почала казати те, що думає. Аплодисменти Президентові були забезпечені. Хоча в залі знайшлись і скептики (це, як правило, люди, які знаються на елементарних, але безпрограшних прийомах технології підготовки публічних виступів), які сприйняли цей президентський експромт як заздалегідь спланований режисерами з'їзду лмомент критики╗. Звичайно, виникли підозри, що і лкрик души╗ вчительки теж був ретельно підготовлений і спрямований у потрібне русло з тим, щоб дати вдалий пас Президентові. Якщо це так, то варто визнати, що ця лдомашня заготовка╗ непогано спрацювала. Та й увесь текст виступу Президента був досить серйозно підготовленим.

І все ж таки, лщо то було╗ 8-9 жовтня у палаці культури лУкраїна╗?

Проаналізувавши все побачене, доводиться констатувати, що це був з'їзд заради з'їзду, організований по-радянськи, парадно-показушний захід з коефіціентом корисної дії, як у допотопного паровоза: шуму багато, а просування вперед майже ніякого.

Усе пізнається в порівнянні...

У 1997 році мені пощастило стати учасником ІІІ з'їзду Міжнародної конфедерації директорів шкіл (ІСР) в американському місті Бостон і побачити сучасний демократичний стиль організації масових зібрань освітян (туди теж з'їхалося більше тисячі учасників). Звичайно, там не було таких характерних рис радянського стилю організації з'їзду, як почесна президія, відфільтровані й відрепетирувані промови, не було славослов'я на адресу власть імущих, не було довгих доповідей (Б.Клінтон зробив лише коротке відеопривітання). Був своєрідний симбіоз шоу з діловим спілкуванням та відпочинком, який включав:

Ч красиву церемонію відкриття та закриття з'їзду з парадом прапорів, маршем колоніального флоту штату Масачусетс, вітальними промовами з відеопоказом тощо;

Ч виступи лзірок╗ (розрахованими на широкий загал), починаючи від відомих політиків, таких як президент Ірландії Мері Робінсон чи сенатор Едвард Кеннеді і закінчуючи знаменитим футурологом Паулем Кордісом;

Ч численні виступи в малих аудиторіях, на які приходило по кілька десятків людей;

Ч урочисту вечерю та інші спільні трапези як форми спілкування учасників зібрання;

Ч роботу інформаційної служби, яка забезпечувала випуск щоденної газети, продаж аудіокасет усіх виступів тощо;

Ч постійно діючу виставку товарів освітньої індустрії США та національні експозиції від майже всіх країн-учасниць.

Усі ці форми з'їздівського розмаїття давали можливість широкого вибору корисної саме для тебе форми активності (програма чотириденної конференції складалась із 25 сторінок формату А-4). Головне, що там було створено максимум можливостей для неформального спілкування лfase to fase╗, яке сприяло налагодженню контактів та обміну ідеями. І, звичайно, складно передати ту атмосферу розкутості, самоповаги, міжнародного братства, доброго гумору, яка там панувала.

Контраст із атмосферою нашого освітянського лХХVІІ з'їзду КПРС╗ разючий.

Згадую показову сцену, як один із освітянських чиновників боявся взяти в руки пропозиції Всеукраїнського освітянського Віче, які намагалися роздавати на порозі палацу лУкраїна╗, або як лпідпільно╗ в залі хтось із представників Партії освітян України поширював альтернативний проект доктрини розвитку національної освіти.

Але й різниця в атмосфері зібрань, і різниця в технології їх організації є похідними від головної відмінності, яка й визначає суть того, що відбувається там і що відбувається тут.

Там, на лдикому╗ демократичному Заході зТїзди освітян організовують недержавні організації (у згаданому вище випадку національні організації керівників шкіл), причому за кошт самих учасників. Там делегатів ніхто не обирає, їдуть ті, хто надсилає попередню заявку, сплачує реєстраційний збір та самостійно оплачує проживання в готелі. Їдуть дійсно зацікавлені люди, які не бажають кидати гроші на вітер, тому організатори заздалегідь знайомлять із детальною програмою з'їзду, проводять активну рекламну кампанію з тим, щоб привабити максимальну кількість учасників.

Звичайно, на такий з'їзд, який відбувався в нас, за власні гроші мало хто поїде. За чужі ж можна якийсь час лвідсидіти╗ в залі, а у вільний час попутно вирішувати власні проблеми або просто відпочивати в міру сил і можливостей (а наші традиції лвідпочинку╗ під час відряджень усі добре знають). Наш з'їзд Ч це державна акція, організована Міністерством освіти та науки за державні кошти. А хто платить, той і замовляє музику. Тож і лмаємо те, що маємо╗, як каже однопартієць нинішнього міністра освіти та науки Л. Кравчук.

лМузика╗ може змінитися лише в тому випадку, коли громадсько-педагогічний рух в Україні стане масовим, недержавні організації освітян стануть на ноги і будуть у змозі самостійно організовувати загальнонаціональні форуми.

Тоді й можна буде заговорити на повний голос не тільки про дозволені для обговорення проблеми, які лежать на поверхні (низька заробітна плата, недостатнє забезпечення підручниками, відключення шкіл від електропостачання, низькі темпи комп'ютеризації і т.і.), а й про проблеми приховані, ту лпідводну частину айсбергу╗, про яку на ІІ з'їзді працівників освіти промовчали.

Зокрема про те, що школа стала розмінною монетою у великій політичній грі, взявши на себе (звичайно, не з власної волї) функцію лгвинтика╗ механізму, який ми делікатно називаємо адміністративним ресурсом. Про безсовісну експлуатацію освітньої тематики під час виборів різними політичними силами і про безсовісне використання статусу освітянина багатьма особами, які прагнуть дорватися до владного лкорита╗. Можна навести скільки завгодно прикладів того, як, в'їхавши до міської чи обласної ради на лчервоному коні╗, наприклад, представник КПУ з лозунгом лРятуйте освіту!╗, насправді виявлявся лжеосвітянином, який з легкістю пересідав на білу лЛеганзу╗ заступника глави рай- чи облдержадміністрації і ставав суперслухняним, суперзапопадливим душитилем школи.

Може, тоді з'явиться можливість сказати правду і про страшний процес професійної деградацї учительства, який ще трохи Ч і може стати незворотним.

А говорячи про це, ми знайдемо в собі сили визнати, що винні у цьому не тільки влада, а й ми самі. Бо, крім об'єктивних причин для професійної деградації, є ще й суб'єктивні. Правдою є те, що у вчителя часто немає найелементарніших умов для того, щоб він міг ефективно працювати; його заробітна плата, про розмір якої всі знають, перетворюється на допомогу по безробіттю. Але правда і те, що багато моїх колег призвичаїлися до принципу взаємної амністії: вони роблять вигляд, що платять, а ми робимо вигляд, що працюємо. Особливо це стосується сільського вчителя. У дома город, свині, біля яких дуже втомлюєшся, а на роботу в школу до дітей можна прийти відпочивати.

Слід волати і про те, що за останні десять років ми таки створили лвтрачене покоління╗ наших дітей. Це не тільки наркомани чи малолітні повії. Це й ті, хто переконаний, що краще жити не за законом, а за лпоняттями╗, що за гроші можна всеЕ Це й ті, хто зневірився і опустив руки. Це й ті, хто прагне будь-що чкурнути світ за очі за межі України. Це й просто фізично хворі діти, яким ми вгробили здоров'я 10-літнім (а тепер буде 12-літнє) сидінням у переповнених класах неопалюваної школи.

Звичайно, суперпасивна деморалізована й дезорієнтована молодь є дуже зручним матеріалом для маніпулятивної демократії, але вона не може забезпечити прогрес суспільства.

На освітянському форумі реалістів обов'язково говоритимуть і про сумні тенденції до лбрежнєвізації╗ освіти, які виявляються і в прагненні до прикрашання шкільної реальності, і в тихому видавлюванні паростків демократії, які з'явилися в освіті ще на початку 90-х. Прикладом такого лвідкату╗ демократії на регіональному рівні є історія із обласною педагогічною премією ім. В. Сухомлинського. Я, як депутат обласної ради, був ініціатором її запровадження, але моя ідея стимулювання новаторів в освіті наштовхнулася на бажання замість чесної гри, яка б визначала лауреатів премії під час конкурсу лУчитель року╗, запровадити кулуарні ігрища у владних кабінетах з тим, щоб цей новоспечений шматок лпирога╗ дістався лкому треба╗. Тож якщо зараз був би живим В. Сухомлинський, він би ніколи не отримав премію ім.Сухомлинського на своїй рідній Кіровоградщині, бо його, як яскраву і неординарну особистість, навряд чи підтримали б бюрократи від освіти.

Буде йти мова і про страшний процес криміналізації освіти (чого варта тільки вступна кампанія-лжнива╗ у більшості вузів), про те, що будь-який директор навчального закладу постійно ходить лезом бритви, ризикуючи у будь-який момент опинитися за гратами (щоб забезпечити нормальне функціонування школи, він змушений займатися лгрошовими поборами╗, а якщо він не використовуватиме альтернативні джерела фінансування, у школі буде маса порушень елементарних норм техніки безпеки, які рано чи пізно спрацюють і проти дітей, і проти нього).

Ми змушені будемо констатувати і те, що серед широкого учительського загалу вироблено стійку алергію на реформи в освіті. Причому ця алергія є, а самих реформ Ч немає.

Не можна ж назвати реформою освіти просте розширення шкали оцінювання до 12 балів чи просте збільшення терміну перебування в школі до 12 років. Реформи Ч це те, що може привести до нової якості освіти, а якщо тільки додається рік навчання при збереженні старих освітніх технологій та форм організації занять, ми просто отримаємо розтягнуту на 12 років початкову школу.

Іноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи за відсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацію самої ідеї радикальної зміни освітньої реальності.

Так як справжні реформи в освіті можуть початись як реформи знизу, не потрібні розмови про них, які лунають з високих трибун, потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школи та хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (таких, як вступні іспити до вузів, які давно слід відмінити).

Тільки адекватне бачення освітніх реалій призведе і до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечать становлення високоефективні системи освіти, дозволять скористатися й існуючими перевагами.

Так, реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робоча сила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері, як освіта, але ми сповна відчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричиняє відтік учителів зі школи у більш лвдячний╗ сектор економіки; щоб хоч якось наблизитися до прожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминуче позначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форми неформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо).

Поза тим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засоби навчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу з тим, щоб зменшувати кількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів, психологів тощо).

Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливість саме за рахунок розширення штатів створювати індивідуальноорієнтовані системи навчання.

Одне із надзвичайно важливих завдань, без реалізації якого неможливий розвиток як загальнонаціональної, так і регіональних освітніх систем, Ч подолання войовничого провінціоналізму. Він дається взнаки і на рівні Києва (наше всеукраїнське хуторянство на околиці Європи), а вже на рівні таких непросунутих регіонів, як Кіровоградщина, перетворюється на страшну реакційну силу, яка заблокує будь-які новації як зверху, так і знизу. Що таке лкомплекс кіровоградства╗, постійно відчуваю на собі.

Можна, виявляється, стати офіційно визнаним на конкурсі лУчитель року╗ в номінації лКерівник навчального закладу╗ кращим директором в Україні Ч і все одно лишатися найгіршим директором у Кіровограді, якого постійно цькують за порушення основної заповіді лтихого болота╗: лне висовуйся╗.

До речі, київська влада, як видно із колоритного виступу на з'їзді О. Омельченка, почала потроху реалізовувати загальноєвропейський підхід: усі проблеми освіти можна вирішувати на місцевому рівні. Сподіваюсь, що згодом Київ стимулюватиме й інші регіони самостійно вирішувати проблеми не гірше, ніж це роблять у столиці.

На День учителя моя донька Яна надіслала вітальну листівку, на якій фото учителя разом із класом і напис: лУчителі Ч це милі люди, які зі співчуттям допомагають нам подолати проблеми, яких би ми без них взагалі не мали б╗.

Ця листівка видана у Німеччині, країні, де вміють не тільки створювати проблеми, а й успішно їх вирішувати.

Дай Боже, і ми колись навчимося. лЯкби ми вчились так, як требаЕ╗ .

Громовий Віктор. Що то було? (нотатки про II Всеукраїнський з'їзд працівників освіти) // Дзеркало тижня, 2001, №42.