За 10 років незалежності скинулись по мільйону
 

Я подарував рідному місту мільйон доларів!

Це справді так. Хоча місто цього не помітило. Можливо, тому що це відбувалось не у вигляді одномоментного публічного акту під звуки фанфар та сяяння юпітерів, а можливо, тому що ми досі не навчилися цінувати й захищати інтелектуальну власність та інтелектуальну працю. Проведемо елементарний підрахунок. Річна заробітна плата будь-якого посереднього директора звичайної школи в США чи Західній Європі складає 75 тис. доларів. Цей директор, як правило, виконує лише функції менеджера освіти й не веде уроків. Я ж, як і всі мої колеги, працюю на півтори ставки, причому викладаю свої предмети за авторськими посібниками. За ці розробки я, звичайно, так і не отримав жодної копійки. Добре, що фонд лВідродження╗ профінансував їх видання. З огляду на вищезазначене, а також на той факт, що я і прораб, і охоронник, і завгосп, моя річна платня мала б дорівнювати щонайменше 100 тис. доларів, і за 10 років склала б кругленьку суму в 1 млн. доларів.

За період мого директорства (1992-2004 рр.) моя місячна зарплата коливалася від 20$ до 100$ (зараз сягає 70$ ), тобто за рік я заробляв від 240$ до 1200$. Це при тому, що, наприклад, тільки розробивши один із проектів у 1999 році, я повернув місту 5 тисяч доларів (зарплату за 5 років).

Тож я й більшість моїх колег щороку самі заробляли грошей для власної і не тільки власної школи більше, ніж нам платили з міського бюджету. Таким чином, я не тільки не використав жодного центу з того мільйона доларів, який становить вартість директорської праці за 10 років, а ще й додав до нього значні кошти, отримані від власної, інтелектуальної праці на ниві фаундрайзингу.

Фантастика! За десять років незалежності найбільше капіталовкладення в реальну розбудову України зробили 22 тисячі директорів шкіл. Ми позичили державі 22 млрд. доларів і тепер можемо розраховувати на дивіденди.

Виникає дуже проста задачка, яку спроможні розвТязати навіть пТятикласники: кого у нашому місті назвати меценатом десятиліття Ч мене з моїм мільйоном чи когось із лкрутих╗ бізнесменів, який, лнахапавши╗ під час так званої приватизації народного добра, ухиляючись від сплати податків, іноді демонстративно кидав лкістку╗ для того, щоб за допомогою таких методів роботи з електоратом лзахапати╗ ще й депутатський мандат і далі примножувати гроші, користуючись владою.

До чого я це все кажу? Хочу переконати самого себе й усіх інших: ми, керівники освіти, Ч не лбідні родичі╗, які постійно канючать лкрихти╗ з барського столу. Ми заробляємо пристойні гроші, але завдяки існуючому механізму перерозподілу суспільного багатства у нас їх відбирають. Наша праця всюди у світі коштує дорого, і тільки в нашій рідній Україні її оплата носить суто символічний характер.

Ми (всі, хто пропрацював 10 років директором школи) є лпідпільними╗ мільйонерами, хоча, на відміну від літературного героя Корейка, створеного Ільфом і Петровим, ми самі не здогадуємось, що якийсь лвеликий комбінатор╗ украв наші мільйони.

Щоб довести, що така традиція обкрадання керівників є суто пострадянським феноменом, наведу лише один приклад того, як матеріально й морально стимулювалася праця директора та інспектора (завуча) Єлисаветградської гімназії у дожовтневі часи. Відкриємо список осіб, які служили в цьому закладі на 1 жовтня 1914 р., і прочитаємо про нагороди й оклади викладачів:

Директор Ч статський радник Т.І. Виноградов, нагороджений орденами Святого Станіслава, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів, Святого Володимира 4-го ступеня, має річний оклад 3825 рублів.

Інспектор Ч статський радник Д.Л. Пичахчі, нагороджений орденами Святого Станіслава 3-го ступеня і Святої Анни 3-го ступеня, має річний оклад 2854 рублів.

За нашими сьогоднішніми мірками, зарплата просто астрономічна.

У документах, що подавалися для зарахування дітей до гімназії, відзначаючи спроможність вносити плату за навчання, батьки вказували свій річний прибуток, який можна порівняти з окладами викладачів гімназії.

Так, у відомості про майновий стан вказані такі суми річного прибутку: 900 рублів (торговець), 2000 рублів (дворянин, за фахом провізор), 960 рублів (майстер). Усі ці особи також зазначають, що вони в змозі платити за навчання, забезпечувати свою дитину підручниками, учнівським приладдям та гімназійною формою.

До солідної зарплати тогочасного директора додавалися безкоштовна квартира, яка, як правило, обладнувалась у приміщенні гімназії, та ряд інших благ.

Як бачимо, окрім суперпристойної зарплати, керівник гімназії обовТязково отримував ще й лорден на грудь╗, що й сьогодні в нашому традиційному суспільстві має неабияке значення для більшості наших колег, які згодні з висловом Ларошфуко: лУсі регалії слід зневажати, але спочатку їх слід мати╗. То, може, і високі нагороди слід давати нам, а не тим, хто, сидячи на наших шиях, лблагодійництвує╗ і лрозбудовує╗. А ми безплатно вчимо в гімназії чад новоспечених лорденоносців╗ не гірше, ніж десь в Англії, де їм довелося б щороку виплачувати кругленьку суму за навчання у приватній школі.

Усе пізнається в порівнянні...

Особливо гостро наше жебрацтво відчувають ті, хто має змогу спілкуватись із іноземними колегами. Пригадую, як дивувались учасники третього зТїзду Міжнародної конфедерації директорів шкіл (ІСР) у Бостоні, коли довідувалися, що я не можу скористатися нагодою й здійснити дозТїздівський або післязТїздівський тур по США (фактично всі інші делегати поєднували участь у зТїзді з активним відпочинком, часто разом зі своєю сімТєю). Так само викликало подив і наше прохання звільнити Асоціацію директорів відроджених гімназій України від сплати невеликих (за їхніми мірками!) членських внесків у ІСР.

Один із відомих директорів шкіл із Західної України (його прізвище не називаю з етичних міркувань) розповідає, як його колега із Швейцарії, дізнавшись про смішну платню за лдиректорування╗, запитав: лТак чого ти працюєш за такі гроші? Залишайся на канікули працювати в маєтку мого брата. Робота не важка Ч покосиш траву, поливатимеш квіти і отримаєш за це 2-3 тис. євро...╗

Тоді цю лнепристойну╗ пропозицію мій колега не прийняв, бо вважав, що лу советских (і в пострадянських теж) собственная гордость╗, але я не впевнений, що цієї лгордості╗ вистачить надовго. Тому, якщо зарплата нашого керівника школи й далі залишатиметься на найнижчому в Європі рівні, я не виключаю ситуації, коли услід за вчителькою молодших класів вищої категорії, яка тепер доглядає немічну бабусю в Італії, й талановитим учителем музики, який грає на скрипці в підземних переходах у німецькому місті Дюсельдорф, поїде косити сіно й директор гімназії. ... І це при тому, що в тій же Швейцарії наші лнові українці╗ шокують публіку своїм марнотратством у найпрестижніших магазинах, а їхні банки продовжують зберігати таємниці мільярдних лбрудних╗ вкладів з України.

Я пишу все це не для того, щоб далі розбурхувати люмпенські настрої в директорському середовищі чи закликати знову взятися за лекспропріацію експропріаторів╗. Я хочу тільки одного: щоб ми самі знали собі ціну, бо якщо ти сам себе належно не оціниш, ніхто тебе не оцінить і не поставить на лту висоту╗, на яку колись мріяв поставити народного вчителя вождь світового пролетаріату.

Сподіваюсь, що утвердження адекватної самооцінки власної праці спонукатиме наше професійне співтовариство розпочати створення ефектнішої системи лобіювання власних інтересів та захисту власних прав. Центральне місце у цій системі має посісти Асоціація керівників шкіл України як своєрідний комітет захисту прав обкрадених мільйонерів. Інакше жебрак-мільйонер у директорському кріслі, покірно змирившись із долею, повільно й невимушено скочуватиметься у прірву професійної деградації. Може, це комусь і потрібно?!

Громовий Віктор. За 10 років незалежності скинулись по мільйону // Директор школи, №34.