Нова освіта України для всіх чи тільки для лнових українців╗
 

Почну з притчі, яку розповів С. Соловейчик у газеті лПервое сентября╗, про те, як у кожному російському селі на північ від Углича в минулому столітті змогли збудувати храм. Села там маленькі, усього кілька десятків будинків... Зрозуміло, що коштів на величні споруди з високими монументальними дзвіницями не вистачило б, навіть якби їх збирали кілька поколінь сільської громади. Звідки ж тоді взялися гроші на храми?

Селяни розуміли, що їх можна здобути тільки дивом і тільки в місті. Там можна було заробити такі гроші, ставши купцем чи підприємцем. От і обирало кожне село всією громадою хлопця, поклавши на нього обов'язок рано чи пізно повернутися з грошима на храм. Скільки їх не повернулось зовсім, скільки повернулося, але без грошей, Ч ніхто не знає. У таких випадках сільська громада збирала в місто ще одного розумного хлопця. І, як би там не було, а кам'яні храми з дзвіницями, одна вище від іншої, з'явились у кожному селі.

Не дивно, що як початковий і, по суті, єдино можливий капітал, завдяки якому було можливим будівництво храму, селяни розглядали розумних юнаків, які отримали шанс вивчитись краще за інших. Альтернативи цьому капіталу в них не було. Як не було альтернативи для перших американських поселенців, які обрали єдино правильний шлях до процвітання Нового Світу Ч створення громадської системи освіти.

Перебуваючи на Всесвітньому з'їзді конфедерації директорів шкіл у Бостоні, я бачив там місце, де була відкрита перша публічна школа в Америці. Саме тут поселенці, не чекаючи допомоги від метрополії чи федерального уряду, самі взялися за розбудову громадських шкіл, на яких і зросла Америка.

Можна навести десятки інших прикладів, аргументів та фактів, які доводять вражаючу ефективність капіталовкладень в освіту. Але ми, на жаль, живемо в суспільстві, яке ніяк не може виплутатися з дня вчорашнього, намертво загрузло в проблемах дня сьогоднішнього і зовсім не думає про день завтрашній. Загальновідома думка про те, що освіта має стати ллокомотивом╗ соціально-економічного розвитку України, у нас в кращому випадку декларується або просто безсоромно експлуатується при набуванні політичного капіталу. Насправді ж на освіту просто махнули рукою і лзгадають╗ хіба що напередодні виборів.

Катастрофічна ситуація з бюджетним забезпеченням функціонування освітньої системи змушує шукати альтернативні джерела фінансування школи. Це особливо актуально для таких непродвинутих областей України як Кіровоградщина. Саме тут вкрай необхідно знайти відповідь на запитання: лХто врятує школу? Як допомогти їй вибратись із фінансового провалля?╗

Знаю кількох лсолідних╗ бізнесменів нашого міста, які ледве не з гордістю заявляють у вузькому колі: лА я нічого не дав школі, де навчаються мої діти, скільки мене не просили...╗ Якби під кінець навчального року ми склали аналітичну таблицю, у якій помістили списки найбільших підприємців, банкірів і просто заможних людей міста (а таких у нас кілька тисяч!), вказали, у яких школах навчаються або навчалися їхні діти чи онуки і зазначили обсяг наданої цим школам допомоги, вийшла б просто трагікомічна картина суперегоїстичного, лсуперспоживацького╗ ставлення до школи абсолютної більшості сильних світу цього.

Саме ця глибоко провінційна байдужість і обмеженість є головним лкаменем спотикання╗ наших шкіл. Доки ми її не здолаємо, навряд чи щось допоможе врятувати освіту, а всіма кинутого на розбитій дорозі розшарпаного освітянського воза тягтимуть з останніх сил ті, хто тягнув досі.

Ось чому Асоціація керівників шкіл не раз висувала вимогу перед владними структурами міста та області зініціювати широкий громадський рух на підтримку освіти.

Що це означає на практиці?

По-перше, відновлення на новій основі традицій шефства над освітніми закладами найбільших бізнесових структур. Причому деякі з них можуть виступати в ролі співзасновників окремих дошкільних установ чи закладів нового типу. Ця практика вже набула поширення в інших містах України. Так, наприклад, співзасновниками Київського ліцею бізнесу є Радянська районна державна адміністрація м. Києва, Інститут економіки, управління та права і фірма лКрок╗. Останню варто було б поставити на перше місце, адже саме завдяки їй ліцей став ліцеєм.

По-друге, створення такої громадської атмосфери, яка б стимулювала соціально відповідальне ставлення до освітніх закладів, всіляко заохочувала спонсорство і меценатство.

У нас повинно бути, як на лдикому╗ Заході, де відмовити школі в допомозі для будь-якої фірми означає втрату репутації. А що може бути страшнішим для бізнесмена за втрату доброго імені й довіри місцевої громади?! Повинно бути й особисте переконання: якщо я хочу, щоб у моєї дитини з'явилася повага до освіти та стимул до навчання, я повинен не допустити паралельного існування для неї двох діаметрально протилежних світів: світу з сучасним офісом, євробудинком, мобільним телефоном, іномаркою тата і світу з обшарпаною школою, для якої предметом розкоші є не тільки копіювальний апарат (без якого неможливо уявити роботу вчителя в будь-якій країні), а й просто нормальний туалет. Якщо я хочу, щоб моя дитина мала в цій країні майбутнє, мало найняти їй репетиторів з основних предметів чи направити на навчання лза бугор╗, треба не допустити, щоб і її ровесники стали лвтраченим поколінням╗.

Журнал лДиректор школи╗ нещодавно вмістив матеріал про те, які зусилля докладають французи, щоб дати пристойну освіту алжирським емігрантам. Пояснюють вони це власними інтересами: якщо ми не навчимо як слід цих людей, які житимуть поруч із нами сьогодні, то завтра, ставши лізгоями╗, вони грабуватимуть наші квартири, вбиватимуть наших дітей, підриватимуть наші офіси...

По-третє, конче необхідно утвердити пріоритетність громадського начала в управлінні освітою. Батьки повинні знати, що відбувається з їхніми дітьми в школі впродовж десяти років навчання (а не просто віддавати їх туди, як до камери схову), знати, як вплинути на стан справ у школі, чим їй допомогти, щоб змінити ситуацію на краще.
По-четверте, потрібно зробити все, щоб зупинити відплив умів з провінції взагалі і зі сфери освіти зокрема. Згадаймо, якою втратою і для гімназії, і для педагогічного інституту, і для Кіровограда в цілому був від'їзд до Києва декана факультету іноземних мов педуніверситету Віталія Бабича. На жаль, чимало лшляхетних сімей╗ залишили наше місто за останні десять років. А скільки талановитих випускникв наших шкіл тепер збагачують інтелектуальний потенціал інших регіонів, а то й інших країн?

Необхідно, щоб Кіровоград чи Цюрюпінськ були і для юних талантів і лстартовим майданчиком╗, і містом лприземлення╗, щоб вони із вдячністю озиралися назад і хотіли для цього міста щось зробити. Для цього і влада, і ділові кола міста, і педагогічна громадськість просто зобов'язані розробити (та подбати про фінансове забезпечення) спеціальну програму підтримки обдарованих учнів та студентів нашого краю. Допомогти, підтримати, а не наплювати в душу Ч таким має бути ставлення до неординарних особистостей у кожного з нас і без усяких програм. У російській пресі останнім часом почастішали повідомлення про те, що то в одному, то в іншому провінційному регіоні всіх медалістів не тільки особисто привітав мер чи губернатор, а й, що головне, Ч кожен з них отримав грант на навчання в російських та зарубіжних вузах.
Звичайно, такий стимул народжуватиме не тільки бажання (помножене на реальну можливість) вчитися далі, а й прагнення талановитих учнів служити місту й регіону.

Щоб усе це стало реальним, нам треба виконати масштабне завдання Ч провести педагогізацію громадськості, тобто для того, щоб мати змогу навчати і виховувати дітей, нам треба перевчати і перевиховувати дорослих. Тоді буде діяти і принцип лз миру по нитці╗, який реалізується стосовно школи в інших країнах.

Так, випускниця гімназії імені Тараса Шевченка м. Кіровограда Ярослава Бабич розказувала, як у випускному класі американської школи вона разом з іншими учнями, одягнувшись якомога пристойніше, ходила по приватних помешканнях, збираючи гроші на подальше навчання. Майже всі давали по 10-20 доларів. Бо там доброчинність Ч це норма, до якої американця привчають всюди (навіть обід у авіалайнері подають разом із конвертом і пропозицією зробити пожертви голодаючим дітям Африки). Тоді, можливо, і найбагатші лнові українці╗ житимуть за принципом: якщо в цьому житті ти чогось досяг, допоможи тим, хто цього потребує. Бо, наприклад, якщо ти підтримаєш інших школярів, може, й здібніших за твоє власне чадо, буде добре і для нього, бо так встановлюється лвисока планка╗ Ч буде за ким тягнутись, з'явиться можливість виробити адекватну самооцінку... Усе це є значно серйознішою аргументацією доброчинної діяльності, ніж заклик колись відомої реклами фонду Дєточкіна: лНаворовал Ч отдай детям!╗ чи приклад розчуленого Остапа Бендера...

До того ж, прогресуючий розвал освітньої сфери показав усім, що багаторічна практика реалізації в школах принципу лпорятунок потопаючих Ч справа рук самих потопаючих╗ може продовжити їх животіння, але аж ніяк не забезпечить їх розвиток. Тому треба, щоб зараз і влада, і ділові кола міста, і батьки нарешті зрозуміли: досить відводити нам роль барона Мюнхгаузена, який сам себе витягнув за чуба з болота, досить дурити самих себе й інших казками про грандіозні успіхи нашої освіти... Якщо наша держава зараз кинула школу напризволяще, єдиний спосіб забезпечення її нормального функціонування Ч підтримка широкого загалу.

Громовий Віктор. Нова освіта України для всіх чи тільки для "нових українців"?// Шкільний світ, листопад 1997р., №5.