Феномен гімназії

Якщо виходити з позиції, що педагогіка Ч це, перш за все, мистецтво, у цій сфері обовТязково мають зустрічатись явища унікальні, які важко пояснити. Таким неповторним і незабутнім зразком справжнього педагогічного дива була Єлисаветградська чоловіча гімназія. Вона стала визначним феноменом культури нашого міста кінця ХІХ Ч початку ХХ століття, який виник, може, не завдяки, а всупереч тому, що називають лдухом часу╗. Можливо, викладачі гімназії знали якусь незбагненну для нас таємницю професії, яка дозволяла їм долати і нашу периферийність, і казенщинуЕЄлисаветградська гімназіяЕ На фоні рутини і муштри, які панували в більшості гімназій Російської імперії, вона була одним із небагатьох острівців, де вдавалося, долаючи загальну задушливу атмосферу, яка панувала тоді в гімназійній освіті, створити ефективну педагогічну систему.

Нашій гімназії вдалось уникнути в період свого лзолотого╗ часу (90-і роки ХІХ ст. і особливо на початку ХХ ст.) ряду типових вад тодішньої гімназійної освіти. Наприклад, В.Розанов писав про традиційний конфлікт міста й гімназії, який був типовим явищем, у Єлисаветграді спостерігаємо прямо протилежне: гімназія користувалася постійною підтримкою міської влади і сама відігравала роль одного із найважливіших культурно-освітніх центрів міста. Якщо в інших провінційних містах виникали проблеми з набором гімназистів, по суті, гімназії вмирали, в Єлисаветграді не було відбою від бажаючих вступити до підготовчого класу, а багато хто, особливо євреї, роками добивалися, щоб їхні сини все ж таки потрапили до гімназії.

Якщо всюди в Росії лзавезені╗ з словТянських земель Австрійської імперії викладачі класичних мов (а лімпорт╗ цієї категорії педагогічних кадрів на початковому етапі становлення гімназійної освіти був масовим), які часто ставали і директорами гімназій, так і залишалися чужими, то в Єлисаветграді директорство чеха І.Ф. Прокеша (1885-1901 рр.) відіграло вирішальну роль у становленні гімназії й залишило лише добрі спогади.

І, звичайно, ще одним фактором успіху гімназії в Єлисаветграді була своєрідна аура тодішнього міста, одного із провінційних лмаленьких Парижів╗, яка створювала і певний інтелектуальний фон, і зораний ґрунт для місцевих навчальних закладів.

Гімназійна освіта в нашій країні зникла не тому, що вичерпала себе як педагогічна система і прийшов природний процес її заміни більш ефективною моделлю. Вона загинула насильницькою смертю в момент, коли ще й мови не було про визнання її педагогічною думкою країни застарілою, саме тоді, коли тільки-но почав розкриватися величезний потенціал класичної гуманітарной освіти. Як тільки тоталітарний режим закріпив свою владу, відбулася уніфікація системи освіти, і гімназію прикрили на основі постанови Народного Комісаріату освіти УРСР від 4 липня 1920 р.

Гімназія продовжувала своє існування і після 1920 р., але тепер уже тільки в памТяті і творчості тих людей, яких вона зростила, яким дала старт у життя і які ніколи не забували про свою alma mater.

Вона продовжила своє існування і як складова частина нашої педагогічної спадщини, яка виявилася надзвичайно потрібною й актуальною в наш час, час докорінних змін і в суспільстві, і в освіті. Час, який на порядок денний поставив питання: від якої спадщини ми відмовляємося, а яку можна використовувати, створюючи сучасну національну систему освіти.

Восени 1991 року група ентузіастів, педагогів і науковців обласного центру на чолі з народним депутатом України Володимиром Панченком, зрозумівши, що подальший розвиток освіти неможливий без використання нашої педагогічної спадщини, створили оргкомітет по відродженню гімназії. Заклик лВперед назад до гімназії╗ отримав, з одного боку, широку підтримку громадськості, з другого Ч жорсткий опір консервативної частини суспільства. З 1992 року за ініціативою лзнизу╗ гімназія як найбільш класична інновація почала відроджуватись і у нас, багато в чому підтверджуючи вислів Леонардо да Вінчі: лНове Ч це добре забуте старе╗.

Звичайно, мова не йшла про копіюваня освітніх моделей столітньої давності, створення гімназії у стилі ретро (це було б нераціонально, та й неможливо), але, будуючи сучасну гімназію, варто було підняти й осмислити великий пласт нашої педагогічної спадщини, який до останнього часу залишався лневостребованным╗.

Штучний розрив традицій гімназійної освіти призвів до виникнення міфу про лзолоте гімназійне минуле╗, який спочатку відігравав певну позитивну роль. Створюючи могутній пропагандистський ефект, цей міф підсилював боротьбу за гімназію.

На початковому етапі нашої діяльності надзвичайно важливим завданням було відродження ідеї гімназійної освіти. Необхідно було зробити це так, щоб вона не тільки стала поштовхом до деуніфікації шкільної освіти, обТєднала людей, давала їм сили та натхнення, а й звучала по-сучасному.

На наступних етапах актуальним стало завдання провести деміфологізацію гімназійної освіти, виробити адекватну оцінку лстарої╗ гімназії. Слід було зробити символічний крок у минуле, переконатись у хибності ще одного міфу лпро найкращу у світі радянську школу╗ з тим, щоб окреслити контури сучасної гімназії.

Протягом перехідного періоду розвитку нашого навчального закладу (1992-2000 р.р.) головним завданням була ліквідація розриву між проголошеними завданнями гімназійної освіти й реальним навчальним процесом, який певний час продовжував рухатися за інерцією, заданою в часи існування радянської моделі школи.

Зараз, коли йде процес розвитку гімназії в лчистому╗ вигляді, ми просто приречені на подальші радикальні зміни пострадянської освітньої реальності.

Як швидко сьогоднішнє стає вчорашнім, а вчорашнє Ч минулим! Філософи навіть ввели термін лскорочення сучасного╗. На прикладі гімназії ми бачимо, як скоротилася віддаль до того минулого, яке ще вчора здавалося назавжли забутим, непотрібним і неприйнятним.

Мабуть, скорочується віддаль і до того майбутнього, у якому вже ми сьогодні будемо виглядати наївними і смішними.
Сьогоднішні гімназисти живуть в іншому світі, який разюче відрізняється як від того, у якому жили їхні далекі попередники із старої гімназії, так і від того, у якому виросла більшість нинішніх учителів гімназії Ч колишніх учнів лрадянської школи╗.
Історія завжди розвивається по спіралі, усе повертається лна круги своя╗: гімназія Ч єдина, трудова, політехнічна школа Ч знову гімназія. Усе відбулося відповідно до відомого закону діалектики лзаперечення заперечення╗ та у відповідності зі зміною політичного та національно-державного устрою. Трьом різним державам (самодержавна Російська імперія Ч нова комуністична імперія Радянський Союз Ч незалежна Україна) відповідають три типи школи.

Єлисаветградська чоловіча гімназія була мікромоделлю суспільного устрою останньої чверті ХІХ-початку ХХ ст., основні засади якого Ч самодержавство, поліцейщина, єдність держави і церкви, національний гніт Ч неминуче позначилися на шкільній справі й вели до обмеженості демократичних основ управління гімназією, до імперської спрямованості навчально-виховного процесу, ігнорування української культури та дискримінації євреїв, обовТязковості лЗакону Божого╗, системи жорстокого контролю за гімназистами тощо. Створена комуністичним режимом єдина трудова політехнічна школа ідеально підходила для виконання мети й завдань такого суспільства. Працюючи в унісон із владою, вона досягла потрібної цій системі результативності роботи.

Радянська школа хоч і будувалася під лозунгом лотречемся от старого мира╗, усе ж успадкувала багато лродимых пятен╗ старої системи освіти, серед них Ч русифікаторську спрямованість та імперський дух (правда, названий тепер новим словом Ч інтернаціоналізм), та додала свої Ч офіційну заборону елітарних навчальних закладів, обовТязковість нової державної релігії Ч марксизму-ленінізму, тотальний контроль за учнями та викладачами за допомогою партійних, комсомольських та піонерських організацій, ізоляцію від міжнародного досвіду організації освіти, гігантоманію у створенні шкіл та ін.

Тому зараз у процесі відродження сучасної гімназії ми повинні лподолати минуле╗, адже це минуле збереглось і у відсталій матеріальній базі, і в лрадянських╗ підходах до управління навчальними закладами, і в мізерній зарплаті вчителя, і в байдужості влади до гімназійних справЕ Хоча вже сама спроба відродити гімназію як навчальний заклад елітарного типу є кроком на шляху до відмови від масової радянської школи, яка була покликана виконувати роль гігантського інкубатора по формуванню стандартної ллюдини майбутнього╗.

Відомо: від того, що і як ми успадковуємо, в значній мірі залежить те, ким ми стаємо. Не можна зрозуміти сучасність і побачити майбутнє, якщо не бачити і не розуміти минуле. Сприйняття своєї місії як продовжувача традицій гімназійної освіти Ч це не тільки спосіб усвідомити себе в просторі й часі, знайти історико-педагогічне підгрунтя для нинішнього етапу становлення навчальних закладів нового (старого) типу, це і здатність прийняти виклик тих завдань, які залишилися невирішеними нашими попередниками.

Тож дванадцять років відродження гімназії в нашому місті стали для її колективу спробою дати відповідь одночасно на два виклики Ч виклик сучасності і виклик незавершеної дії.

Цей процес є результатом і продовженням роботи, націленої, перш за все, на передачу новим поколінням педагогів та гімназистів естафети вироблених попередниками ідей і цінностей, на подолання незавершеності попереднього процесу будівництва гімназійної освіти в добільшовицькому Єлисаветграді. Будівництво, яке має багаті традиції й величезний енергетичний, ідейний потенціал. Гортаючи пожовклі сторінки сторічної давності протоколів педрад чи класних журналів із архіву Єлисаветградської гімназії, ще раз пересвідчуєшся: рукописи не горять, тим більше, не лгорять╗ ідеї. Їх можна приховувати, вибивати із суспільної свідомостіЕ Вони чекатимуть свого часу роками, десятиліттями. Але коли приходить цей час, вони негайно кидають виклик новому поколінню, перевіряючи рівень його готовності до здійснення свого морального й історичного обовТязку.

Сучасна гімназія прийняла цей виклик, і нехай орієнтиром на шляху її становлення будуть не тільки нинішні напрацювання авангардної педагогіки, а й весь ідейний арсенал нашої педагогічної спадщини.

Наше звернення до традицій гімназійної освіти добільшовицького Єлисаветграда, спроба осмислити педагогічні підвалини, на яких стояла стара гімназія, намагання повернути історичне приміщення гімназії є необхідною й обовТязковою роботою з подолання штучного розриву в просторі й часі закономірного процесу розвитку гімназійної освіти в нашому краї.

Англійці кажуть: хороший той навчальний заклад, у якого руді (тобто старі) стіни. І дійсно, усі солідні навчальні заклади в будь-якій країні мають сторічну історію й традиції, тому люди, які розуміють, що таке справжня освіта, прагнуть віддавати своїх дітей не до дорогих супермодернових шкіл, розрахованих на зовнішній ефект, а до навчальних закладів, які мають визначальну рису Ч лстаромодність╗. Рису, за якою стоїть апробована роками ефективна педагогічна система й культурна традиція. Рису, яка забезпечує можливість кожному учневі здобути не тільки фундаментальні знання та практичні навички, а й стати культурно розвиненою особистістю, пройнятою цінностями гуманізму.

Громовий Віктор. Феномен гімназії (Погляд на віддалі часу) //Рідна школа, 1997, №9.